Актуальні питання застосування цивільно-правових способів захисту права державної власності в умовах кризи міжнародного публічного права

Окупація півострову Крим та ведення військових дій на Сході України привели до глобальних порушень прав усіх категорій власників. Державна власність постраждала чи не найбільше, оскільки незаконно націоналізованими виявились цілісні майнові комплекси, підприємства, установи та організації. Вирішувати існуючий конфлікт між державами Україна та Російською Федерацією потрібно, звісно, публічно-правовим інструментарієм, проте фактична криза міжнародного публічного права, яку ми на сьогодні спостерігаємо, не дає можливості цього зробити. Основна мета – дослідити особливості застосування цивільно-правових способів захисту права державної власності в умовах кризи міжнародного публічного права, визначити проблеми, що супроводжують таке застосування, та намітити шляхи їх вирішення. При підготовці дослідження було використано загальнонаукові і спеціальні методи наукового пізнання, зокрема діалектичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, системного аналізу тощо. В дослідженні вказується, що в процесі захисту державної власності наявне велике кола суб’єктів, які можуть бути до нього залучені. У питанні представлення прокурором інтересів держави у цій категорії справ встановлена неоднозначність судової практики. Також вказується на особливість представництва в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України. Автор відзначає також актуальність питання підсудності спорів щодо майна, яке перебуває на території АР Крим. Дослідивши Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 р. та Конституцію Російської Федерації вказується на дуалістичність дії різних законів на одній території, що фактично унеможливлює виконати рішення суду, навіть якщо воно буде прийнято національним судом. Узагальненим автор робить висновок, що єдиною позицією всіх органів державної влади, що є суб’єктами управління державною власністю, має бути непогодження на компенсацію за націоналізоване майно від держави-агресора, адже повернути тоді його буде неможливо. Згода має бути дана лише на компенсацію за той дохід, який країна втратила в результаті неможливості використовувати свою власність. Уся національна та міжнародна судова практика має демонструвати таку волю українського народу

Doi: 10.37635/jnalsu.27(3).2020.80-94