Дискурс щодо публічної безпеки в деяких європейських політико-правових ученнях середньовіччя

Метою статті визначено теоретико-правовий аналіз ключових особливостей загальнофілософського та спеціальноправового розумінь і тлумачень проблем безпеки людини, суспільства та держави в деяких європейських політико-правових ученнях доби Середньовіччя, зокрема на підставі наукового дослідження поглядів представників соціально-філософської та політико-правової думки того періоду, на тлі поширених колективних уявлень про безпеку як стан суспільних відносин, умову людського (суспільного) життя та/або своєрідну соціальну цінність, а також об’єктів (сфер) цієї безпеки, суб’єктів і нормативних механізмів гарантування відповідного стану. Однією з найважливіших методологічних основ дослідження безпекового дискурсу взагалі й періоду Середньовіччя є проблема вірного співвіднесення теоретичного й емпіричного рівнів наукового пізнання, їх інтеграція з метою отримання нового узагальненого знання про предмет. Середньовічна цивілізація яскраво засвідчила, що, поруч із юридизацією, стан публічної безпеки має виразно позадержавний характер: його забезпечення лише частково покладалося на державу, але й та не в повній мірі виконувала свою безпекодавчу функцію, частково транслюючи її церкві, часом будучи просто не в змозі виконувати її. За умови інституційної слабкості державних інститутів, саме позадержавні чи швидше квазідержавні інститути, як-от Католицька Церква в Середньовічній Європі, переймаються проблематикою забезпечення публічної безпеки, створюючи більш глибокий рівень її гарантування. Така «трансляція» безпекодавчої функції до рук церкви засвідчує її універсальний, а не лише державний характер, та об’єктивність її реалізації в суспільстві навіть за умови інституційної чи й функціональної анемії державних інститутів, що чітко простежується на прикладах країн із тривалим пануванням феодальної роздробленості та фактичним паралічем інститутів центральної влади.

Doi: 10.31359/jnalsu.29(2).2022.82-104