Правообмеження у Загальній Декларації прав людини: юридичний та естетичний виміри

Актуальність дослідження зумовлена особливим статусом Загальній декларації прав людини – документа, положення якого є нормами міжнародного звичаєвого права та його загальновизнаних принципів. Розгляд інституту правомірного обмеження прав людини як елемента композиційної структури  Декларації дозволяє переосмислити філософські засади згаданого інституту, які зазвичай залишаються поза увагою галузевих юридичних досліджень. Метою статті є виявлення соціально-естетичних засад інституту правомірних обмежень прав людини та уточнення юридико-технічних особливостей закріплення загальних умов їх правомірності в Декларації. Методи дослідження. Використане у статті поєднання діалектичного, структуралістського й герменевтичного методологічних підходів до дослідження Декларації дало змогу виявити в цьому документі соціально-естетичні складові інституту обмежень прав людини. Результати. Обґрунтовується припущення, що до ідейних витоків інституту обмежень прав людини в Декларації належать ідеї персоналізму як різновиду соціальної філософії комунітарного типу. Персоналістичному ідеалу соціальної гармонії відповідає принцип рівноваги вільного розвитку людської особовості зі збереженням цілісності тієї спільноти, яка є умовою такого розвитку, а також взаємопов’язаності прав людини та її обов’язків. Декларація заклала загальну основу міжнародно-правових стандартів правообмежувального інструментарію, однак при цьому ще не диференціювала всіх його елементів. Принципами інституту обмеження прав людини, які у міжнародному праві набули значення універсальних, є їх виключність, формальна визначеність та вичерпний перелік цілей обмежень. До принципів, відсутніх у Декларації, але виокремлених в інших складових Міжнародного білля прав людини, належить «суспільна необхідність обмеження».