Загальнодозвільний тип юридичного регулювання і практика Верховного Суду в Україні: особливості об’єктивації

У статті представлено можливі форми реалізації свободи людини у її стосунках із державою, зокрема, через юридичне регулювання загальнодозвільного типу. Мета статті полягає у дослідженні такого типу регулювання на матеріалах практики Верховного Суду в Україні, як одного з найдієвіших органів у сфері забезпечення належного балансу інтересів особи та держави, що формує методологічну основу механізму захисту прав людини. В якості методологічних підходів застосовано антропосоціальний – для встановлення сутнісної основи загальнодозвільного регулювання, що пов’язана з самовираженням особи в межах існуючого правопорядку, та аксіологічний – для забезпечення ціннісної природи права. Виявлено загальнодозвільну основу взаємодії особи та держави, яка обумовлюється законодавчим закріпленням їхніх стосунків за схемою «дозволено все, що не заборонене законом». Зазначену загальнодозвільну основу проаналізовано на базі актів Верховного Суду, що дозволило виявити пряму і непряму об’єктивацію загальних дозволів як основи досліджуваного типу регулювання. Запропоновано пряму об’єктивацію пов’язувати з фіксацією у постановах Верховного Суду повної загальнодозвільної конструкції («можна все, за винятком») або її елементів – основних обмежувачів загального дозволу (юридичних заборон і юридичних зобов’язань). Встановлено, що функцію об’єктиватора загального дозволу виконують і спеціальні юридичні дозволи, які адресуються фізичним особам і відображені поняттями «суб’єктивне право» і «законний інтерес». Непряма об’єктивація констатується за посередництвом спеціальних дозволів, які відображені конструкцією «дозволено прямо передбачене законом». У цьому аспекті набули подальшого розвитку питання дискреції держави

юридичні дозволи, юридичні заборони, юридичні зобов’язування, законні інтереси, дискреція, Верховний Суд