Об’єднані інститути фізичного захоплення особи, запідозреної у вчиненні злочину, та затримання підозрюваного у кримінальному провадженні: питання демаркації

Правозгідність затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення неабиякою мірою залежить від повноти й якості юридичного унормування. КПК 2012 року на відміну від своїх попередників доповнив цей інститут певними новаціями. Так, правом на затримання підозрюваного була наділена вповноважена службова особа (ст. 208 КПК), у ст. 209 КПК означено сам момент затримання особи, а у ст. 210 КПК передбачено дії з доставлення затриманої особи до органу досудового розслідування. Законодавець, запроваджуючи ці новели, прагнув поставити під більш надійний контроль охорону та захист прав затриманих осіб. Проте мусимо констатувати, що ці новели, на жаль, не призвели до бажаного ефекту в практиці затримання, а подекуди навіть ускладнили його застосування. Sui generis цього явища стала та обставина, що законодавець, надавши терміну «затримання особи» вельми широке значення, не затурбувався одночасно питанням розмежування (демаркацією) дій органів виконавчої влади із фізичного захоплення особи, запідозреної у вчинення кримінального правопорушення, та дій уповноважених законом суб’єктів кримінального провадження з видання рішення про затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення. А це потягло за собою хибне перенесення смислів норм кримінального процесуального законодавства на ситуації допроцесуальних дій представників виконавчої влади. Тому в підсумку це призвело до того, що, по-перше, поза кримінальним провадженням, тобто в часі здійснення дій із фізичного захоплення особи стали складатися процесуальні документи – протоколи огляду місця події та вилучення в особи предметів чи документів; по-друге, енігматичні «уповноважені службові особи» органів виконавчої влади одержали не притаманні їм повноваження з проведення юридично значущих дій у межах кримінального провадження; по-третє, кмітливі адвокати почали, не без успіху, вимагати визнавати проведення фактичного затримання без участі адвоката суттєвим порушенням права на захист, а одержані доказові матеріали – недопустимими доказами; по-четверте, виникла правова невизначеність щодо підстав набуття особою статусу підозрюваного. Автор статті обґрунтував доконечну потребу усунути ґанджі юридичної техніки нормування правового регламенту затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, і запропонував конкретні зміни та доповнення до чинного КПК і процесуального законодавства, що регулює діяльність органів виконавчої влади стосовно фізичного захоплення особи, запідозреної у вчиненні кримінальних правопорушень. 

затримання, підозрюваний, кримінальне провадження, демаркація, фізичне захоплення