Кримінальні процесуальні ризики проєкту Цивільного кодексу України

Прийняття у першому читанні проєкту нового Цивільного кодексу України зумовлює необхідність звернення до положень майбутнього законодавства, які унормовують міжгалузеві інститути та використовують міжгалузеву термінологію. Виходячи з того, що система права функціонує належним чином лише за умови відсутності колізій як внутрішньогалузевих, так і міжгалузевих, адже саме узгодженість і несуперечливість норм забезпечують ефективність правового впливу та стабільність правопорядку, автором проаналізовані ті норми проєкту ЦК, які пов’язані з кримінальним процесуальним законодавством. Виходячи з того, що одним із ключових аспектів правозастосування є термінологічна сумісність чинного законодавства, у статті проаналізовано поняття «кореспонденція», яке має міжгалузевий характер. Зазначено, що в ст. 333 проєкту ЦК законодавець пропонує надмірно деталізований перелік видів кореспонденції. Наголошено, що швидка зміна технологій, використання побутових і несталих термінів, а також включення застарілих понять (зокрема «телеграма») створюють ризик нормативної неповноти та згодом потенційного відставання законодавства від технічного прогресу. Окрему увагу приділено використанню в проєкті ЦК терміна «істина», який уживається у статтях 332, 333 і 352 у контексті доступу до кореспонденції чи особистих нотаток. Показано, що така термінологія суперечить концептуальним засадам КПК України 2012 року, який свідомо відмовився від радянської доктрини «об’єктивної істини» та ґрунтується на засадах змагальності, диспозитивності, стандарті доказування винуватості «поза розумним сумнівом» і пріоритеті належної правової процедури. Проаналізовано також положення ст. 335 проєкту ЦК України, яке відтворює конституційну модель права на недоторканність житла, але водночас переносить у цивільне законодавство існуючи проблеми, пов’язані з недосконалістю нормативного регулювання та закладає колізію, зокрема при ігноруванні самостійної підстави проникнення до житла чи іншого володіння особи − добровільної згоди володільця житла, передбаченої ст. 233 КПК, легітимність і важливість якої неодноразово підтверджував Верховний Суд. У статті приділено увагу положенням ч. 3 ст. 1434 проєкту ЦК України, яка унормовує відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Підкреслено, що хоча проєктна норма загалом відтворює підхід чинного законодавства, її редакція істотно розширює підстави для відмови у відшкодуванні, доповнюючи самообмову категорією «інші завідомо неправдиві показання», що значно збільшує коло поведінки, здатної бути інтерпретованою як така, що перешкоджала встановленню обставин справи. Зазначено, що така конструкція вступає у напруження з конституційним принципом повного та безумовного відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями та діями державних органів, та положеннями спеціального Закону України від 01.12.1994. Наголошено на доктринальній проблемі «процесуальної вини» та на надзвичайно тонкій межі між самообмовою, неправдивими показаннями та реалізацією права на захист. Показано, що у практиці кримінального провадження неточні чи неповні показання часто є елементом захисної стратегії, а не свідомим перешкоджанням установленню фактів. Підкреслено, що імперативність норми не враховує ситуацій, коли такі показання є наслідком тиску, примусу чи неналежного поводження, що суперечить конституційним гарантіям та загальним засадам деліктної відповідальності держави. 

норми права; кримінальне процесуальне законодавство; юридична термінологія; тлумачення норм права; таємниця кореспонденції; істина у кримінальному провадженні; право на недоторканність житла; відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює досудове розслідування, прокуратури або суду; деліктна відповідальність держави; право на справедливий суд