Відзначається, що справедливий розподіл суспільного багатства між громадянами розглядається на державному рівні як ідеальний стан урегульованості соціально-економічних відносин, до якого тим не менш слід поступово наближатися, у тому числі шляхом реформування законодавства України на засадах верховенства права. Стверджується думка про те, що непослідовна державна політика щодо впровадження принципу соціальної справедливості значно знижує стандарти якості життя людини. Відповідно зазначене зумовило мету статті – висвітлити деякі підходи у правотворчій та правозастосовній практиці щодо утвердження соціальної справедливості в суспільстві. Для досягнення поставленої мети дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, зокрема: діалектичний, правової герменевтики, історико-правовий, аналітико-синтетичний, формально-логічного та системно-структурного аналізу, прогностичний тощо. Виявлено розбіжності у підходах у законотворчій роботі та правотлумаченні щодо коректності значного розширення повноважень Кабінету Міністрів України у сфері реалізації соціальної політики. Наголошено на неприпустимості широкої дискреції повноважень органів державної влади, особливо центральної її гілки, що створює передумови для відповідних зловживань та прийняття рішень всупереч вимогам «якості закону». Аргументовано те, що досвід діяльності Конституційного Суду України щодо розгляду групи справ, присвячених соціальним питанням, свідчить про наявність розбіжностей підходів до сприйняття суті основоположних правових категорій, що змінює інтерпретацію конституційно-правових норм. Виявлено випадки неналежної законотворчої практики, коли до актів законодавства України після визнання окремих змін неконституційними вносяться нові зміни, відтворюючи суть та часом майже дослівно зміст правової норми, яка попередньо була визнана такою, що не відповідає Конституції України.
верховенство права, принцип соціальної справедливості, «якість закону», дискреційні повноваження, Конституційний Суд України